Сьогодні, 9 березня 2026 року , виповнюється 212 років від дня народження людини, чий життєвий шлях міг би лягти в основу десятка голлівудських сценаріїв.
Син кріпака, який стає академіком Імператорської академії мистецтв. Художник, якого за вірші відправляють у солдати з найжорстокішим формулюванням: «без права писати і малювати». Поет, який помирає за 130 років до проголошення незалежності, але стає одним з головних архітекторів тієї самої України, за яку сьогодні бореться весь цивілізований світ.
Він вніс такий величезний вклад у формування національної культури, що його творчість фактично стала каноном для нового покоління українців.
Сьогодні вперше в коледжі у формі інтерактивної гри відбулися інтелектуальні змагання « Правда чи Дія: життя і творчість Тараса Шевченка». По- новому звучали пісні , на вірші Тараса Шевченка, у виконанні Катерини Шевченко . Линули вірші , у виконанні Анни Буц і Анастасії Колєснік. Створювали « Щоденник Тараса Шевченка», сторінку в соцмережах , адвокат на захист Кобзаря . Ще раз через гру доторкнулися до життєпису Генія народу , розгадували секрет його успіху.
А його секрет — універсальність болю. Коли Шевченко писав «Мені однаково, чи буду / Я жить в Україні, чи ні», він говорив не про байдужість, а про той рівень любові, коли особисте стає тотожним загальному. Він перший змістив оптику: Україна перестала бути географічною територією на околиці імперії — вона стала станом душі, політичним вибором і моральним імперативом.
Шевченко став пророком не тому, що заглядав у майбутнє, а тому, що мав рідкісне розуміння того, як працює механізм імперії, і описував це з неймовірною точністю.
Тарас Шевченко — це не просто поет. Це людина, яка перетворила мову на зброю, а живу народну мову на мову високої філософії. Він довів, що Україна існує.
І поки його слова відлунюють у серцях, вона існуватиме далі.
